На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади на Україні

Реферати > Історія України > Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади на Україні

“Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади

на Україні”

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструк­тивну руїнницьку політику більшовиків.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні й недопущен­ня анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд. 17 ли­стопада було ухвалено рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки.

Не всі з цих заходів виявилися ефективними. В намаганні створити федеральний уряд далі намірів і балачок справа не просунулася, що, звичайно, було на руку більшовикам, які вбача­ли у Центральній Раді свого основного суперни­ка в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Роз­горнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з гене­ралом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Централь­ної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-де­мократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проштовхувалась ідея пере­обрання Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад шляхом забезпечення на ньому не­обхідного більшовикам складу делегатів. І, по-четверте, чинився силовий тиск. 27 листопада в Могилеві при Ставці більшовики створили революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова й Центральної Ради, їх оголосили контрреволюційними.

У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за ме­жами України, перебазуватися в УНР, а ЗО лис­топада обеззброїв і вислав з Києва по-більшо-вицькому наставлені частини міського гарнізону. 23 листопада на Українському фронті було укла­дено перемир'я. Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведення в Києві з'їзду представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнського з'їзду рад).

Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене­рального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два в політичній грі, нав'я­зуючи їм зручні для себе умови. Так, звинуватив­ши українців в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві, більшовики обеззброїли українізо­вані частини на Північному та Західному фронтах, блокували їх передислокацію в Україну. Криленко чинив усілякі перепони на шляху створення Ук­раїнського фронту. Яскравим виявом агресив­ності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок ре­волюційної демагогії, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона «веде двозначну буржуазну політику»(?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як небажання Ради скликати Всеукраїнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним пред­ставником трудящих мас України. Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з'їзд мав відкри­тися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачимо, ультиматум не­хтував об'єктивними обставинами. Натомість мо­вилося в ньому про «кроки» Ради, які унеможли­вили угоду, бо накази Генерального секретаріату про передислокацію українізованих частин на те­риторію України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазнача­лося в ультиматумі, могло бути проведене «лише шляхом організованої угоди урядів обох рес­публік». Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Цент­ральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ульти­матуму РНК визнавав Українську Народну Рес­публіку й навіть її право повністю відділитися од Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього доку­мента повторювалися ті самі звинувачення й ви­сувалася вимога взяти участь у боротьбі «з контр­революційним кадетсько-каледінським повстан­ням». У разі неприйняття означених вимог протя­гом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була не­обхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України. Це засвідчив у «Записках о гражданской войне» В.Антонов-Овсієнко: «Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невід­воротним, і при мені тов.Криленко, за вказівкою Смольного, відправив у Київ [ .} ультиматум».

4 грудня в Києві відкрився з'їзд представ­ників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з'їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, ви­явившись у значній меншості, від самого почат­ку з'їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР: «Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітни­чих і солдатських депутатів стверджує, що цент­ралістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, то більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські ус­тановчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жод­них пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.

Українські більшовики опинилися в складній ситуації. 5 грудня вони та їхні прибічники (зага­лом 124 делегати) залишили залу Всеукраїн­ського з'їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправочинністю з'їзду. Того самого дня Гене­ральний секретаріат дав офіційну відповідь Рад­наркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що «неможливо одночасно визна­вати право на самовизначення «аж до відокрем­лення» і робити грубий замах на це право, наки­даючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у державне й політичне життя УНР. «Претензії народних комісарів на ке­рування українською демократією, — наголошу­валось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на тери­торії самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості. Доки у Велико­роси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоювала в царизму революція — Генеральний секре­таріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу». Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат