На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Шпори з етики

Реферати > Різне > Шпори з етики

У подібному випадку наводиться той аргумент, що людина совісна мірою свого самовдосконалення, пред'являє до себе усе більш високі вимоги. Вона стає суперчуттєвою до найменшого свого відступу від моральних зразків і починає переживати такі тонкості, яких звичайний індивід і зовсім не помітить. Вона увесь час страждає від своєї недосконалості, її совість, як відкрита рана. Той, хто говорить, що його совість чиста, просто не має совісті, тому що совість саме і є інструментом, який вказує на відхилен­ня від обов'язку. Адже ми не ангели! Ми постійно грішимо, по­тураємо своїм слабостям, і, виходить, чиста совість - не більше ніж ілюзія чи самообман.

Інший погляд полягає в тому, що визнавати свою совість чис­тою можливо і потрібно. Чиста совість - це свідомість того, що ти загалом справляєшся зі своїми моральними обов'язками, що за тобою немає істотних порушень обов'язку і великих відступів від моральних орієнтирів. Навіщо треба мучитися, якщо ти, дійсно, виконуєш те, що потрібно, і робиш це чесно й охоче? Відчуття чистої совісті дає людині спокій, здатність оптимістично і бадьоро дивитися в майбутнє. Якщо в морального індивіда виникнуть реальні підстави для сумнівів у правильності того чи іншого свого вчинку, індикатор-совість моментально запрацює. Це відбудеться навіть раніше, ніж виникне рефлексія, ніж з'явиться думка - «щось не так». Але там, де таких реальних підстав немає, винаходити собі муки і посипати голову попелом зовсім непотрібно. Совісність не повинна ставати хворобою, мазохістською пристрастю, самознищенням. У цьому випадку людина може так захопитися муками совісті, що забуде про реальне життя, яке продовжується. Чиста совість - нормальний стан людини, яка виконує моральний обов'язок нагорода за моральні зусилля.

Цікаве розуміння совісті подане в роботах психоаналітика Е.Фромма. Він вважає, що совість буває двох видів — авторитар­на і гуманістична. Авторитарна совість виражає нашу підпоряд­кованість зовнішньому авторитету. При авторитарній совісті ми некритично засвоюємо веління деякої зовнішньої сили, релігійної чи соціальної, і виконуємо її волю, тому що боїмося. Підкоряю­чись авторитарній совісті зі страху покарання людина виконує веління, які далекі від її власних інтересів. Влада переслідує свої корисливі цілі й використовує індивідів лише як засіб, приму­шуючи їх до підпорядкування за допомогою формування ме­ханізмів авторитарної совісті. Якщо людина відступає від велінь влади, вона почуває себе винуватою перед нею і страждає, боя­чись наступного покарання. Але як тільки люди розуміють, що влада втратила силу і нічим не може їм зашкодити, вони негайно втрачають свою авторитарну совість і більше не підкоряються тому, перед чим ще вчора боялися і схилялися.

Гуманістична совість - це голос самої людини, кращого начала в ній, здатної на саморозвиток. Гуманістична совість не дає людям бути рабами, безмовно підкорятися чужим інтересам, витрачати даремно життя. Вона закликає до самореалізації, до втілення в життя кращих своїх сил і можливостей. Совість - це заклик. Совість – те саме, що істина. Вона змушує людину згадати про свій кінець, смертність і зринути зі знеособленого повсякденного світу, обернувшись до питання про буття і до теми власної неповторної індивідуальності. Заклик совісті приходить у мовчанні.

Завершуючи розмову про совість, можна сказати, що вона зав­жди виступає як особлива уважність, як обережне уповільнення розгляду морального.

Сором як страх осуду

Совість наполегливо нагадує людині про її відповідальність перед собою і перед іншими за виконання моральних обов'язків, говорить про необхідність відповідності їм. Двома найважливі­шими високоемоційними формами переживання моральної відпо­відальності, а також своєї невідповідності велінням обов'язку є сором і провина.

Багато авторів розглядають сором як страх перед осудженням ззовні. Сором виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з яки­ми нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належ­не і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором - це гнів, повернений усередину.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов'язані з оточуючими, як важко нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. І якщо «на людях смерть чорна», то сором на людях жахливий. Коли людині соромно перед людь­ми за себе чи за своїх близьких, її не рятує від страждань ні багатство, ні високе становище. Упасти в чиїхось очах - це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними деякому комп­лексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Со­ром підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття без­силля.

У соромі домінують інші, навіть якщо в момент здійснення небажаного вчинку людина одна і ніхто безпосередньо за нею не спостерігає. Їй може бути соромно перед собою, а це почуття - не що інше, як спроектований усередину нашої душі погляд інших. Інші спостерігають за нами з глибини нашого «я», судять нас нашим власним внутрішнім голосом, пред'являють моральний еталон, владно вказують на нього.

Коли людина соромиться, інший з'являється перед нею як істота більш висока — могутня, здорова і здібна. Він може знева­жити того, хто соромиться, і залишити його на самоті. Людина, яка соромиться, почуває себе об'єктом оцінки, її власні суб'єктивні сили і потенції сковані соромом, паралізовані. Ж.-П. Сартр по­в'язує феномен сорому із самою нашою об'єктністю, яка виникає під поглядом іншого, зверненим до нас ззовні. Саме під цим по­глядом ми розгублюємося і червоніємо: ми не знаємо, що робить з нас погляд іншого, яким він нас бачить. А якщо цей погляд із глузуванням, то він безпосередньо приписує нам приниженість і недосконалість.

Особливо соромляться чужих, старших і вищестоячих. Це відбувається, напевно, тому, що всі три названі категорії людей, по-перше, виявляються високо значущими, а по-друге, між мною і ними існує дистанція, яку я не можу перебороти з власної волі. При такій дистанції неможлива ідентифікація: чужі, старші і вищестоячі не можуть подивитися на мене ніби зсередини мого «я», зрозуміти мене і простити. Вони цілком зовнішні, вони су­дять за всією строгістю моральних норм, не відступаючи від них. Вони бачать мене ззовні — як закінчену річ, яка вже не змінить­ся, не покращиться, і змушують мене костеніти в моєму соромі, у свідомості моєї недосконалості.

У той самий час близькі люди, ровесники і ті, хто рівний за соціальним статусом, набагато більше здатні зважити на наше становище, побачити ситуацію зсередини, поспівчувати, можли­во, навіть знайти виправдання помилкам і похибкам. Вони не так сильно об'єктивують нас, не так суворо і нещадно докоря­ють, тому і соромитися їх доводиться менше. Але, звичайно, якщо вони багато значать для нас, то і тут ми відчуваємо сором - гнів на себе за те, що впали в очах настільки дорогих людей.

Цікаво те, що сором людина може відчувати не тільки від докорів, але і від надлишкових похвал, від дифірамбів, які, зда­валося б, повинні тільки радувати. Зрозуміло, це відбувається лише з дуже совісними людьми, які відчувають незручність, ду­маючи, що насправді в них немає тих достоїнств, які їм припису­ють, їм соромно і за тих, хто надто щедро хвалить, і за себе, оскільки вони змушені слухати завищену оцінку. Втім, людині самозакоханій такий вид сорому не загрожує.

Пробудження в людей почуття сорому завжди було формою суспільного впливу. Культурологи відзначають, що більшість відомих культур можна розділити на два види, культури прови­ни і культури сорому. До культур провини звичайно відносять західне суспільство, де акцент морального контролю перенесе­ний усередину людської сутності, а до культур сорому - східне суспільство, особливо давньосхідні цивілізації, наприклад, ки­тайську. Там публічна ганьба була провідною моральною фор­мою регуляції поведінки. Однак не варто недооцінювати різні форми викликання сорому й у європейському суспільстві. Гань­ба і тут завжди була страшним покаранням, нітрохи не меншим, ніж фізичний біль. Іноді люди сприймали знеславлення як кару гіршу, ніж смерть, і воліли скоріше погодитися на страту, ніж пожертвувати добрим ім'ям і піддатися публічному презирству. Офіційна влада завжди застосовувала сполучення тілесних покарань і ганьби. Так, якщо людину шмагали, то після здійснен­ня екзекуції її прив'язували до ганебного стовпа, щоб усякий, хто проходив повз, міг засуджувати її, насміхатися і знущатися з неї. Словосполучення «ганебний стовп» стало символічним, що означало вищу міру відчуття презирства від оточуючих і власного сорому.

Перейти на сторінку номер: 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19  20 
Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат