На сайті 11893 реферати!

Усе доступно безкоштовно, тому ми не платимо винагороди за додавання.
Авторські права на реферати належать їх авторам.

Аскетизм у релігійному житті Стародавнього Риму

Реферати > Релігія > Аскетизм у релігійному житті Стародавнього Риму

Історіографію римського суспільства займались в основному римські і грецькі письменники. Веллей Патеркул (біля 20 р. до Р.Х. – 30 р. по Р.Х.) написав військову і політичну історію імператора Августа та перші роки правління Тіберія. У І. ст. Р.Х. Йосиф Флавій на грецькій мові у своїх працях “Історія юдейської війни”, “Автобіографія”, “Юдейська ерхолгія” описує історію свого народу в елліністичній і римській періоди. Корнелій Тацит написав історію з 68 по 96 р. Р.Х. від смерті Августа (14 р. Р.Х.) до смерті Нерона (68 р. Р.Х.). Праця Тацита є основою наших уявлень про життя римського суспільства І. ст. Р.Х. Важливим доповненням праці Тацита є твір Гая Светонія Транквілла (†122 р. Р.Х.). Він писав на різні теми, але найбільш відома його праця “Життя дванадцяти цезарів” від Юлія Цезаря до Доміціана Флавія). В середині ІІ ст.. Р.Х. Аппіан, грек, імператорський чиновник написав “Римську історію” у 24 кн. Не межі ІІ-ІІІ ст.. Діон Кассій, член сенату, намісник провінцій написав “Історію Риму” з найдавніших часів закінчуючи 235 р. Р.Х. Грек Амман Мерцелін (біля 330-400 рр.) продовжуючи працю Таціта написав працю “Дії”, яка охоплює час з 96 по 378 рр. Амман з великим болем вказував на крайню порочність римської знаті (імператорських придворних і імператорів тієї епохи), що привели до упадку римського суспільства і держави.

Вище наведені джерела в повному обсязі до нас не дійшли, а тільки частинами. Тим не менше всі пам’ятники розкривають не тільки історію даного суспільства, але й релігійне, моральне, економічне, потове, аскетичне життя римського народу. Крім історичних джерел слід згадати важливі праці іншої тематики. Мають на увазі важливі відомості в працях географів (Помпонія Мели, Клавдія Птоломея). Цікавий матеріал містить “Природна історія” Плінія Старшого – енциклопедиста І ст., у переписці Плінія Молодшого (кінець І – початок ІІ ст..). “Панегеріках – похвальних промовах в честь імператорів, художній літератрі, збірках законів. Із сучасних дослідників з даної тематики слід визначити праці Токарєва С.А., Абрамовича С.Д. тощо. Вказана література окремо не виділяє аскезу від інших аспектів життя, але дає достатньо матеріалу для ознайомлення і висвітлення проблематики аскези. Основна мета даної статті полягає у висвітленні рис, основи, сутність аскетичної практики. Вказати які основні колегії займалися аскезою і дати їй богословську оцінку.

Стародавньоримська релігія досить специфічна порівняно з грецькою, хоча вони мають загальні риси, визначені типологією і прямим впливом. Хоч римська релігія постійно видозмінювалася, вона незмінно зберігала багато архаїчних рис, у тому числі – і в області аскетичної практики й аскетичних концепцій.

Своєрідність римського релігійного аскетизму полягає в тому, що він був позбавлений поетично-містичного натхнення або філософського піднесення аскетизму греків. Скоріше вже він являє за своїм змістом те, що римляни іменували «паспортом бідняків» – testimonium paupertatis (свідоцтво про бідність); ми маємо на увазі, однак, бідність духовну.

Спосіб життя стародавніх римлян, що займалися переважно сільським господарством і війнами, сам по собі був досить суворий. Цю суворість римляни зберігали й у наступні епохи зніженості звичаїв. До знайомства з грецьким культурним досвідом тут навіть не було статуй богів – бог війни Марс шанувався в вигляді списа; Веста, богиня домашнього вогнища, – в вигляді живого вогню й ін. Селяни по старинці шанували старі пні і великі камені. Справжніх храмів спочатку теж не було – служіння богам проводилися просто в обгородженому місці. Культ римлян також був «сухий, тверезий і строго формальний» – «пунктуально виконуючи свої зобов'язання перед богами, римлянин у той же час не хотів давати їм нічого зайвого» – наприклад, туманна обітниця принести в жертву стільки-то «голів» (малося на увазі – тварин) оберталася приношенням у храм такої ж кількості голівок часнику [1, с. 433-434].

Римські жерці мислилися як насамперед служителі держави. Особливого стану жерців як таких не існувало. Зате існували жрецькі колегії, в які обиралися цілком світські особи, прагнучі зробити політичну кар'єру (понтифіки, фламини, луперки, авгури й ін.). Так, молодий Тиберій Гракх домагається обрання в колегію авгурів; Юлій Цезар з 13 років – фламин Юпітера і т.д. У стародавні часи це й були чисто державні посади – наприклад, понтифіки в старовину були інженерами, що відають наведенням мостів через Тибр (понтифік означає «будівельник»).

Дуже характерно також, що римляни забороняли участь у шануванні своїх богів рабам (тобто, іноземцям), перетворюючи свою релігію з загальнолюдського явища в чисто «національне» установлення. Лиш у виняткових випадках раби брали участь у святах (відомо, що Катон Старший дозволяв своєму рабові-керуючому приносити жертви богам лише на свято компіталій). До чужих богів римляни ставилися звисока, хоч і не забороняли, скажімо, культу Ізіди.

При такому відстороненому ставленні до богів не могло бути й мови про які-небудь сильні релігійно-аскетичні емоції. Східні жерці Кібели здатні були оскопити себе в своєму несамовитому поклонінні перед жіночністю богині. Для римлян такий подвиг був страшний і чужий, вони могли зробити його хіба що об'єктом яскравого поетичного зображення з елементом еротичної цікавості (поема Катулла «Аттіс»). Взагалі оскоплені цікавили римлян лише як об'єкт протиприродної розпусти.

Прояви аскетизму в ранньому римському суспільстві базувалися, строго кажучи, навіть не на релігії, а на етиці цивільного, сільського гуртожитку, суворого та манірного навіть стосовно завоювань елліністичної цивілізації. Плутарх описує як зразок римської чесноти сенатора Катона Старшого, котрий настільки чванився своїм чистим і примітивним способом життя, що готовий був жити в скляному будинку – він вважав, що йому нічого ховати. Катон ненавидів вплив грецької міської культури, літературу і театр, домігся висилки грецьких акторів з Риму. Та важко вважати це справжнім духовним аскетизмом.

Але все-таки, при сугубій практичності римського життя і римської релігії, тут виникають і певні аскетичні устремління, насамперед пов'язані з уявленнями про магічний зміст поводження жерця. Як і всяка язичницька аскеза, утримання носить тут характер теургії, зв'язування волі божества.

Від народних релігійних уявлень стародавньої епохи римляни сприйняли різні приписи – наприклад, відносно статевого стримування фламинів – жерців культу Юпітера, або обов'язковість невинності для весталок – служительок Вести [2, с. 324]. Але все це було пов'язано насамперед з уявленням про необхідність ритуальної чистоти тіла жерця, а тому такий аскетизм носив чисто зовнішній характер і не мав особливого психологічного змісту, містичного або морального.

У заборонах, що діяли в тих чи інших колегіях, простежуються пережитків стародавніх марновірств і табу, смисл яких уже в класичну епоху важко було встановити. Обтяжливим було, наприклад, життя фламина Юпітера: він не мав права давати клятву, не смів їздити верхи, виходити з будинку з непокритою головою, торкатися сирого м'яса; заборонені для нього були також дотик до кози, плюща, тим же бобам та інше.

Такий аскетизм, позбавлений справжнього духовного змісту, нерідко зовсім невимушено переростав в еротику, оргіазм або пряме бузувірство. Так, жерці тваринного бога Фавна луперки у свято луперкалій бігали в одних шкіряних набедрениках по вулицях, зображуючи вовків, і хльостали ременями молодих дівчат або жінок, які ще не народжували, щоб вони перебороли свою безплідність.

Порушення аскетичного встановлення каралося жорстоко. Так, весталку, викриту в статевих зносинах, заривали живою в землю, залишивши в ямі запалену свічу і... стакан молока. Зате весталку, яка берегла цнотливість, шанували досить високо: головна жриця цієї колегії, наприклад, мала право помилувати присудженого до смерті злочинця.

Відтінок бузувірства можна знайти й у культі «лісового царя», що відправлявся на березі озера Немі. Тут містилося древнє святилище на честь Діани, і його охороняв згаданий «лісовий цар», якого всякий, хто чомусь хотів зайняти його місце, мав право вбити, зламавши перед цим гілку з дерева у священному лісі. «Цар» день і ніч охороняв свої володіння з оголеним мечем у руках, не маючи практично ні хвилини навіть на сон – звичайно на цю посаду спокушалися хіба що збіглі раби, все рівно приречені на смерть. Тут простежується пережиток найдавніших людських жертвоприносин.

Сліди таких жертвоприносин являють собою і знамениті бої гладіаторів – улюблена розвага римлян. У далекій давнині був звичай змушувати військовополонених битися на могилах своїх убитих воїнів – їхня смерть була як би жертвою душам власних героїв. Утративши зв'язок з ідеєю жертви, гладіаторські бої стали згодом простим вираженням некрофільських тенденцій римської культури.

Війни, які постійно вів Рим у боротьбі за світове панування, породили занепад республіканського правління і встановлення одноособової влади імператорів, які являли в масі своїй приклад крайньої розгнузданості і нестримності жорстоких пристрастей, простіше сказати – здичавіння. Такий був, наприклад. Нерон, перший гонитель християн. Римський письменник Светоній [3], автор книги «Життя дванадцяти цезарів», розповідає про такі речі, як співжиття Нерона з рідною матір'ю та подальше її вбивство; насильство над присудженими до страти без розрізнення статі і віку; мужолозтво активне й пасивне, спалення християн у просмолених мішках у якості світильників для освітлення його нічної оргії та ін.

Людинобожжя і гіпертрофоване шанування держави, Земного Граду, що зростали в римській свідомості в міру того, як ним втрачалися залишки містичних переживань, яскраво виразилося в культі імператора як такого, статуям якого віддавалися божественні почесті. Характерно, що, очевидно, душевнохворий молодик Калігула, який потрапив на трон, по чутках, шляхом убивства власного діда Тиберія і відзначився особливою розпустою, прознавши про існування Єрусалимського Храму, відправив туди для поклоніння власну статую – адже, безсумнівно, він, Калігула був богом неба і землі у власних очах[1]. Навіть статуям споконвічних римських богів він наказував прилаштовувати зображення власної голови. Тобто, цезар, який привласнив собі право поступати за примхою самодурства, втілював в очах римлян максимальну волю; зате його тиранія стримувала свободу інших теж максимально. Але в цьому тлінні в похоті зі всією повнотою виявилася глибочезна криза античного релігійного почуття взагалі.

Перейти на сторінку номер: 1  2 Версія для друкуВерсія для друку   Завантажити рефератЗавантажити реферат


фасадные вывески

http://agroxy.com

https://best-mining.com.ua